Церковне життя України після 2014 року нагадує складну мозаїку, де кожна постать має власну траєкторію. Митрополит Олександр Драбинко належить до тих діячів, чия біографія найкраще ілюструє напружені процеси всередині українського православ’я. Він пройшов шлях від довіреного секретаря предстоятеля УПЦ МП до одного з найвідоміших митрополитів Православної церкви України, і цей перехід супроводжувався гострими конфліктами та публічними звинуваченнями. Щоб зрозуміти, чому ця постать викликає так багато дискусій, варто розглянути ключові етапи його кар’єри, освіту, служіння поруч із митрополитом Володимиром Сабоданом і остаточний вибір на користь автокефалії.
Початок шляху і церковна освіта
Олександр Драбинко народився 18 березня 1977 року в Києві в родині протоієрея, що з дитинства визначило його належність до церковного середовища. Після закінчення середньої школи він вступив до Київської духовної семінарії, а згодом до Київської духовної академії, де здобув ґрунтовну богословську освіту. У 2006 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата богослов’я, що заклало основу для швидкого просування церковною ієрархією.
Навчання в академії мало вирішальне значення для формування церковних поглядів Драбинка. Київські духовні школи в той період перебували під впливом ліберальнішого крила українського православ’я, яке не сприймало жорстку підпорядкованість московському центру. Саме в студентські роки майбутній митрополит познайомився з багатьма священнослужителями, які пізніше стали його соратниками в ПЦУ. Варто зауважити, що вже тоді він виявляв схильність до адміністративної роботи, що його виділяло серед однокурсників. Після завершення академічної програми йому запропонували посаду в канцелярії Київської митрополії, і молодий кандидат богослов’я швидко опинився в центрі церковної бюрократії.
Здобута освіта не обмежувалася формальним дипломом. Драбинко ґрунтовно вивчив канонічне право, історію української церкви та міжправославні відносини. Ці знання згодом стали його інструментом у публічних дискусіях про автокефалію. Показово, що навіть опоненти визнавали його обізнаність у питаннях церковної дипломатії. Саме ця підготовка дозволила йому впевнено почуватися під час складних переговорів із представниками інших помісних церков, яких у його кар’єрі було чимало.
Секретар митрополита Володимира
Після закінчення академії Драбинко став особистим секретарем предстоятеля УПЦ митрополита Володимира Сабодана, а згодом обійняв посаду керуючого справами Київської митрополії. Ця близькість до першої особи церкви забезпечила йому значний вплив на внутрішні процеси, однак одночасно сформувала коло недоброзичливців серед частини єпископату. Митрополит Володимир довіряв Драбинку найделікатніші доручення, пов’язані з контактами з державними органами та іншими церквами.
Протягом кількох років Олександр Драбинко фактично контролював документообіг предстоятеля і брав участь у підготовці всіх ключових рішень. Така концентрація повноважень у руках молодого священнослужителя викликала роздратування у старшого покоління архієреїв, які вважали його надто амбітним. Однак Сабодан, який сам цінував упорядкованість і дисципліну, бачив у секретарі надійного помічника і не реагував на закиди. Пізніше багато хто згадував, що Драбинко мав рідкісну здатність поєднувати дипломатичну ввічливість із жорсткістю у відстоюванні позицій митрополії.
Цікавий факт: на момент єпископської хіротонії у 2007 році Олександру Драбинку виповнилося лише 30 років, що було рідкістю для УПЦ МП, де єпископів такого віку майже не висвячували.
У 2011 році Драбинка призначили головою відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ. Це посилило його вплив на міжнародну діяльність і дозволило особисто познайомитися з представниками Константинопольського патріархату. Тоді ж він почав публічно наголошувати на потребі ширшої самостійності української церкви, що не подобалося проросійському крилу синоду. Однак поки живий був митрополит Володимир, відкритих зіткнень вдавалося уникати. Смерть предстоятеля у липні 2014 року змінила баланс сил і перетворила приховані тертя на відкритий конфлікт.
Суперечності з синодом УПЦ МП
Після смерті митрополита Володимира відносини Олександра Драбинка з новим керівництвом УПЦ МП швидко переросли у відкритий конфлікт. Синод під керівництвом митрополита Онуфрія спершу відсторонив його від посад, а в 2018 році ухвалив рішення про позбавлення сану. Сам Драбинко назвав ці дії політично вмотивованими та пов’язаними з його проукраїнською позицією. У відповідь він подав церковні та світські позови, які не змогли змінити ставлення синоду.
Головною причиною загострення стали різні погляди на майбутнє української церкви. Драбинко відкрито виступав за діалог із Вселенським патріархатом і за поступове дистанціювання від московської церковної влади. Значна частина єпископату УПЦ МП сприймала таку позицію як зраду канонічному порядку. Окрім ідеологічних суперечностей існував і особистий чинник, адже Драбинко роками накопичував конфлікти з тими архієреями, які тепер отримали більшість у синоді.
Серед головних епізодів цього протистояння варто назвати:
- відсторонення від керівництва справами митрополії у 2014 році;
- заборона в служінні після публічних заяв про втручання РПЦ у справи УПЦ;
- судові позови до синоду, які залишилися без задоволення;
- позбавлення сану у 2018 році після участі в Об’єднавчому соборі;
- публічні звинувачення на адресу керівництва УПЦ МП у зраді інтересів України.
Протягом 2015-2018 років Драбинко неодноразово звертався до церковних судів із вимогою скасувати рішення синоду. Паралельно він давав інтерв’ю, в яких звинувачував московське керівництво в тиску на українських архієреїв. Ці заяви мали широкий резонанс у ЗМІ, однак не допомогли йому зберегти місце в ієрархії УПЦ МП. Остаточною крапкою у протистоянні стала участь Драбинка в соборі, який започаткував ПЦУ, після чого синод УПЦ МП позбавив його всіх ступенів священства.
Вихід з УПЦ МП і перехід до ПЦУ
15 грудня 2018 року Олександр Драбинко взяв участь в Об’єднавчому соборі, який проголосив створення Православної церкви України. Після цього він увійшов до складу її єпископату як митрополит Переяславський і Вишневський. Цей крок остаточно закріпив його розрив з УПЦ МП, яка вже не могла розглядати його як свого ієрарха. Рішення про перехід Драбинко пояснив незгодою з політикою московського патріархату та підтримкою прагнення української церкви до самостійності.
Перехід супроводжувався публічним обміном заявами між прибічниками автокефалії та її противниками. УПЦ МП відразу оголосила Драбинка позбавленим сану, тоді як новостворена ПЦУ визнала всі його священні ступені. Така подвійність правових оцінок стала типовою для багатьох ієрархів, які змінили юрисдикцію. Варто зауважити, що Драбинко не був першим і не був останнім серед тих, хто зробив подібний вибір, однак його випадок привернув особливу увагу через попередню близькість до предстоятеля УПЦ МП.
Основні події переходу Олександра Драбинка до ПЦУ наведені в таблиці.
| Період | Подія | Наслідок |
|---|---|---|
| 2014 | Смерть митрополита Володимира Сабодана | Втрата підтримки предстоятеля, початок конфлікту |
| 2015-2017 | Відсторонення від посад і заборона в служінні | Публічні звинувачення синоду, церковні позови |
| 2018 | Участь в Об’єднавчому соборі 15 грудня | Входження до ПЦУ, позбавлення сану УПЦ МП |
| 2019 | Отримання томосу про автокефалію | Остаточне закріплення статусу ПЦУ |
Отримавши титул митрополита Переяславського і Вишневського, Драбинко зосередився на розбудові нової парафіяльної мережі. Він активно виступав перед громадами, які переходили з УПЦ МП, і брав участь у формуванні адміністративних структур ПЦУ. Його досвід керівника церковної канцелярії виявився затребуваним, оскільки нова інституція потребувала налагодженого документообігу та зовнішніх контактів.
Діяльність у ПЦУ та погляди на автокефалію
У складі ПЦУ митрополит Олександр Драбинко зосередився на зміцненні міжнародних контактів і роз’ясненні канонічного статусу нової церкви. Він регулярно виступає з коментарями щодо автокефалії, наголошуючи на історичній справедливості цього процесу. Його позиція полягає в тому, що українське православ’я повинно позбутися будь-якої залежності від Москви. Драбинко часто наголошує, що томос про автокефалію став закономірним результатом багаторічного прагнення українських вірян до повноцінної церковної незалежності.
Його публічна активність у ПЦУ має кілька напрямів. Він коментує питання канонічного права, пояснює відмінності між томосом і простим адміністративним підпорядкуванням, а також бере участь у переговорах із представниками інших помісних церков. Окрім того, митрополит Драбинко багато пише для церковних видань і світських медіа, де відстоює легітимність ПЦУ. Його досвід роботи з Константинополем, набутий ще за часів служіння в УПЦ МП, дозволяє йому аргументовано відповідати на критику з боку РПЦ.
Попри складні стосунки з колишньою юрисдикцією, Драбинко неодноразово закликав до діалогу з тими ієрархами УПЦ МП, які ще не визначилися зі своїм майбутнім. Він переконаний, що процес переходу парафій має відбуватися без примусу, але з чітким роз’ясненням канонічних переваг ПЦУ. Ця поміркована риторика відрізняє його від радикальніших представників нової церкви, які вимагають жорсткіших заходів проти УПЦ МП.
Погляди митрополита на автокефалію базуються на глибокому знанні церковної історії. Він нагадує, що українська церква має значно давнішу традицію, ніж її підпорядкування московському патріархату, яке було нав’язане в кінці XVII століття. Тому отримання томосу він розглядає не як створення чогось нового, а як відновлення історичної справедливості. Ця теза стала центральною в багатьох його виступах і публікаціях, що робить Драбинка одним із головних ідеологів канонічної незалежності ПЦУ.
Підсумовуючи цей шлях, можна говорити про постать, яка опинилася на перетині двох великих церковних епох. Олександр Драбинко починав служіння в системі, що орієнтувалася на московський центр, а завершив його активним творенням самостійної української церкви. Його біографія демонструє, як особистий вибір ієрарха може вплинути на ширші церковні процеси. Конфлікти, які супроводжували цей перехід, не зникли й досі, однак вони стали частиною історії становлення ПЦУ. Тому розглядати митрополита Драбинка лише як бунтаря чи лише як реформатора неможливо. Його постать варто сприймати в усій складності, з огляду на те, що саме такі суперечливі біографії часто найточніше відображають динаміку релігійного життя України.