У травні 2024 року Світовий банк оприлюднив черговий звіт, де зафіксував повільне відновлення української економіки на тлі безпекових ризиків. Але за сухими макроекономічними показниками криється зовсім інша реальність. Коли йдеться про рівень життя, центральним мірилом виступає не загальний обсяг вироблених товарів, а те, скільки з цього пирога припадає на кожного мешканця. Ця частка називається ВВП на душу населення. І саме вона безжально розкриває економічну вагу пересічного українця у світовій табелі про ранги. Поза увагою лишається те, що агрегована середня цифра часто маскує тектонічні розломи всередині країни, де столичний добробут існує паралельно з хронічним зубожінням віддалених територій.
Що насправді означає цей показник
ВВП на душу населення – це статистичний індикатор, отриманий діленням загального обсягу валового внутрішнього продукту на кількість жителів. Звучить примітивно, однак методологічні нюанси тут визначають усе. Для України розрахунок номінального ВВП у доларах США тривалий час спотворювався різкими курсовими стрибками. Коли гривня девальвувала з 8 до 25 за долар у 2014-2015 роках, номінальний доларовий еквівалент доходів українців просто обвалився, хоча фізичний обсяг вироблених продуктів та послуг не скоротився в рази. Саме тому аналітики частіше орієнтуються на паритет купівельної спроможності, який нівелює різницю в цінах між країнами. Проте навіть цей скоригований показник залишається безжальним дзеркалом: українець створює в рази менше доданої вартості, ніж робітник у Чехії чи Польщі. Причина криється в структурі економіки, де гігантську частку займає низькомаржинальне виробництво сировини та агропродукції. Експорт пшениці чи залізної руди генерує невеликий обсяг доданої вартості на одного зайнятого, тоді як випуск мікрочіпів або фармацевтики здатен миттєво підняти цей показник до небес.
Показовою є деталізація за регіонами. Коли Держстат востаннє публікував офіційні дані за областями, розрив між Києвом і, скажімо, Чернівецькою областю міг сягати трьох-чотирьох разів. Це свідчить про надзвичайну фрагментацію внутрішнього ринку. Високий показник столиці формується за рахунок концентрації фінансового сектора, штаб-квартир великого бізнесу та бюджетних потоків, тоді як економіка малих міст досі залежить від кількох містоутворюючих підприємств або трансфертів із центру. Методологія підрахунку також оминає тіньовий сектор, обсяг якого в Україні історично є гігантським. Значна частина доходів проходить повз офіційну статистику, що робить реальний добробут дещо вищим за паперові звіти, але водночас руйнує базу для податкових надходжень.
Траєкторія падіння за роки незалежності
Відлік сучасної економічної історії України розпочався з катастрофи. У 1990 році республіка мала показник близько 1,5 тисяч доларів. На початку 90-х країна ввійшла в штопор гіперінфляції та розриву виробничих ланцюгів; до 1999 року середньостатистичний українець опинився на позначці нижче 750 доларів. Це був період, коли значні верстви населення виживали за рахунок натурального господарства. Економічне зростання нульових, спричинене сприятливою кон’юнктурою на метал та зерно, дозволило вибратися з демографічної ями. До кризи 2008 року номінальний ВВП на особу підскочив до майже 4 тисяч доларів. Світова фінансова криза боляче вдарила по металургії, і показник відкотився до 2,5 тисяч. Певна стабілізація настала у 2010-2013 роках, коли цифра балансувала трохи вище 3,5 тисяч.
Справжній економічний шок стався у 2014-2015 роках. Втрата частини промислового потенціалу на сході, закриття російських ринків і девальвація національної валюти обвалили середній дохід до 2,1 тисяч доларів у 2015 році. За цим стояло реальне зубожіння мільйонів людей, які отримували зарплати в гривні, а імпортні товари та ліки купували за новим курсом. Повзуче відновлення 2016-2021 років принесло зростання до 4,8 тисяч доларів у 2021 році. Це був пік перед повномасштабним вторгненням. 2022 рік став найбільшим падінням з часів Другої світової війни, коли ВВП скоротився на 29%, а середня оцінка на особу впала приблизно до 4,2-4,3 тисяч доларів. Цифри 2023-2024 років демонструють технічне зростання близько 5%, однак цей відскок іде від вкрай низької бази, причому значна частина пожвавлення залежить від зовнішньої бюджетної підтримки.
Паритет купівельної спроможності і реальний гаманець
Уявімо ситуацію: в Україні тисяча гривень купує певний набір продуктів. У Швейцарії той самий набір коштує вдесятеро дорожче. Якщо рахувати бідність простим переведенням у долари за ринковим курсом, українець виглядає жебраком. Але за паритетом купівельної спроможності (ПКС) картина стає більш об’єктивною. МВФ регулярно перераховує ВВП на душу населення за ПКС, і для України цей показник зазвичай у 2,5-3 рази вищий за номінальний. До повномасштабної війни він перебував у коридорі 13-14 тисяч міжнародних доларів, що приблизно відповідало рівню бідніших провінцій сусідньої Польщі, але значно поступалося країнам Балтії.
Однак спиратися лише на ПКС теж небезпечно. Методологія базується на споживчому кошику, а структура витрат бідних і багатих країн радикально відрізняється. Українці витрачають левову частку доходів на їжу та комунальні послуги. Частка продовольства в споживчому кошику сягає 40-50%, тоді як в ЄС цей показник ледь перевищує 15%. Тобто, висока купівельна спроможність щодо хліба та молока не компенсує тотальної неможливості придбати якісну медицину чи сучасне житло. Так званий індекс Біг-Мака, який неформально використовують для порівняння валют, показує, що гривня є однією з найбільш недооцінених валют світу. Це добре для експортерів, які отримують доларову виручку і платять низькі зарплати в гривні, але критично погано для пересічного споживача імпорту. Розрив у добробуті стає особливо помітним, коли українець перетинає кордон, намагаючись орендувати житло чи заправити авто європейським пальним.
Нерівність між областями і київський феномен
За показником ВВП на особу Київ часто виглядає як окрема держава, вбудована всередину України. У 2020-2021 роках валовий регіональний продукт на одного мешканця столиці перевищував загальнонаціональний у 3,5 рази. Це приблизно 12-14 тисяч доларів у номіналі, що можна порівняти з країнами Центральної Європи. Дніпропетровська область традиційно посідала друге місце завдяки металургії та машинобудуванню з показником понад 5 тисяч доларів. На протилежному полюсі перебували західні регіони: Чернівецька, Закарпатська та Тернопільська області, де результат часто був меншим за 2,5 тисячі доларів. Їхня економіка спиралася на дрібне фермерство, лісове господарство та бюджетну сферу. Луганська та Донецька області до 2014 року були потужними донорами бюджету; нині статистика з підконтрольних територій фіксує спад, спричинений порушеними ланцюгами постачань.
Цей дисбаланс провокує потужну внутрішню міграцію. Робоча сила рухається до точок зростання, ще більше оголюючи периферію. Відтік кваліфікованих кадрів із малих міст створює ефект замкненого кола: немає фахівців – немає інвестицій, немає інвестицій – падає рівень життя. Трудова міграція за кордон стала ще одним клапаном випуску надлишкової робочої сили. За різними оцінками, від трьох до чотирьох мільйонів українців постійно працювали за межами країни ще до повномасштабної війни. Обсяги грошових переказів цих заробітчан у 2021 році сягали 15 мільярдів доларів, що дорівнювало майже 8% ВВП і суттєво підпирало споживчий попит. Без цих вливань внутрішній ринок країни відчув би значно глибшу стагнацію.
Порівняння з найближчими сусідами
Порівняльний аналіз із країнами-сусідами дає можливість оцінити втрачені темпи зростання. На старті незалежності Польща та Україна мали приблизно однаковий рівень доходів на особу. Через три десятиліття поляки дійшли до 18-20 тисяч доларів номінального ВВП на душу, тоді як Україна не змогла пробити навіть позначку в 5 тисяч до масштабної кризи. У Словаччині та Литві цей показник сягає 20-23 тисяч. Румунія, яка довго вважалася аутсайдером ЄС, випередила Україну в рази завдяки членству в Союзі та доступу до структурних фондів.
Наведена нижче таблиця фіксує оціночні показники за підсумками 2023 року в міжнародних доларах за паритетом купівельної спроможності. Дані взято з відкритих баз МВФ та Світового банку, вони дають наочний зріз сусідньої периферії.
Порівняння ВВП на душу населення за ПКС у 2023 році, окремі країни:
| Країна | ВВП на душу (тис. міжнародних дол.) |
|---|---|
| Польща | 45,5 |
| Румунія | 41,0 |
| Словаччина | 42,2 |
| Туреччина | 41,9 |
| Грузія | 22,2 |
| Молдова | 17,6 |
| Україна | 15,4 |
Відставання здається непереборним, хоча в 2013 році Україна знаходилася майже на одному щаблі з Грузією та Молдовою за цим індикатором. Причина не лише в руйнуваннях, а й у надзвичайно низькій продуктивності праці. Український аграрій збирає тонни врожаю, але заробляє мізер через відсутність переробки зерна всередині країни. Експортуються переважно сировинні товари, а це означає, що левова частка доданої вартості осідає в портах та на заводах кінцевих споживачів. Така модель автоматично обмежує зростання добробуту.
Інфляція і курс як спотворювачі реальності
Коливання обмінного курсу здатні за один рік знецінити попередні здобутки. У 2008 році гривня втратила 60% вартості щодо долара, що миттєво відкинуло номінальний ВВП на особу на рівень бідних країн Африки. Але важливо розуміти різницю між номінальним показником та реальним відчуттям добробуту. ВВП на душу населення у гривневому вираженні може зростати на 10-15% на рік через інфляцію. У 2022-2023 роках номінальний ВВП у гривні навіть збільшувався через бюджетні вливання в оборонний сектор і соціальні виплати. Однак більшість цього зростання з’їла інфляція. Реальний наявний дохід українців скоротився приблизно на чверть. Пенсії та зарплати бюджетників індексувалися із запізненням, тому цінове навантаження виявилося особливо відчутним. Купівля імпортних ліків, пального, електроніки стала практично непідйомною для родин із фіксованими доходами.
Цікавий факт: у 2021 році ВВП на душу населення в Україні за паритетом купівельної спроможності виявився майже на 10% вищим, ніж у В’єтнамі, але до 2023 року країни Південно-Східної Азії, скориставшись перенесенням виробничих потужностей із Китаю, легко обійшли Україну, залишивши її позаду в світовому рейтингу.
Механізм курсового спотворення змушує обережно ставитися до будь-яких міжнародних зіставлень, які оперують номіналом. Наприклад, у 2015 році Україна з показником близько 2100 доларів опинилася поряд із Гондурасом чи Папуа-Новою Гвінеєю. Очевидно, що рівень освіти, інфраструктури та людського капіталу в Україні був значно вищим, ніж у зазначених державах. Це класична пастка бідності: країна з потужним інтелектуальним потенціалом генерує ВВП на рівні сировинного придатка через системну неспроможність монетизувати знання.
Гроші заробітчан і тіньовий ринок
Офіційна статистика часто ігнорує два потужних пласти фінансових потоків, які живлять українські домогосподарства. Перший пласт – трансферти заробітчан. Якщо додати ці кошти до номінального ВВП на душу населення, то реальний показник споживання зросте на 7-10%. Другий пласт – неформальна економіка. За різними розрахунками, її масштаб коливається від 30% до 45% офіційного ВВП. Це дрібна торгівля, будівельні бригади, ІТ-фрілансери на спрощеній системі, які не завжди повністю декларують прибутки. У малих містах та селах значні обсяги продуктів харчування виробляються для власного споживання, що теж жодним чином не потрапляє до національних рахунків. Тому критики суто статистичного підходу наголошують: реальний рівень життя приблизно на чверть вищий за те, що показує Держстат в офіційних звітах.
Існує кілька суто українських чинників, які впливають на зв’язок між макропоказником та суб’єктивним відчуттям достатку:
- широка практика ведення підсобного господарства, що частково виводить домогосподарства за межі грошового обігу;
- масова власність на житло, успадкована з радянських часів, що зменшує тиск орендних платежів;
- гігантський обсяг прямих міжлюдських трансфертів усередині родин, особливо від дітей до батьків пенсійного віку;
- епізодичні заробітки без реєстрації, які формують невидимий буфер виживання;
- низька якість комунальної інфраструктури, що змушує витрачати ресурси на автономне опалення чи генератори;
- значна частка бартерних операцій у сільській місцевості під час сезонних робіт.
Таким чином, навіть крихке зростання офіційного ВВП на душу населення не гарантує адекватного підвищення якості життя, якщо тіньовий сектор звужується, а обсяги грошових переказів зменшуються через повернення мігрантів.
Українська економіка перебуває в точці, де статистичне зростання валового продукту на душу населення неминуче залежатиме від глибини переробки сировини та безпекової ситуації. Показник, який ще у 2021 році наближався до 5 тисяч доларів номіналу, нині балансує під тиском воєнних видатків та енергетичних проблем. Реальний вимір добробуту українців, схований за середніми цифрами, показує суспільство з надзвичайно сильною здатністю до самоорганізації та паралельними фінансовими потоками. Однак структурна пастка низької доданої вартості продовжує стримувати рух угору. Без зміни моделі участі у світовому поділі праці Україна ризикує надовго закріпитися в клубі країн, де статистика ВВП на особу залишатиметься лише формальним орієнтиром, а не відображенням реального достатку родини.