Мало хто уявляв, що людина, чиє ім’я міцно асоціювалося з кабінетною роботою над найгучнішими справами десятиліття, свідомо одягне піксель і візьме до рук зброю. Вчинок Сергія Горбатюка, колишнього керівника управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, багатьом здався несподіваним, однак для тих, хто відстежував його професійний шлях, цей крок був внутрішньо виправданим. Його історія не вписується в прості схеми кар’єрного поступу чи вікової переоцінки цінностей. Тут переплелися накопичений досвід боротьби з системою, гостре відчуття справедливості та готовність довести особисту відповідальність до логічного завершення. Цей матеріал докладно розглядає, як слідчий, котрий намагався дати правову оцінку злочинам проти Майдану, став піхотинцем і чому така трансформація виявилася глибшою за суто біографічний факт.
Прокурор у прицілі системи
Сергій Горбатюк почав службу в органах прокуратури задовго до того, як його прізвище стало публічним. Він пройшов типовий шлях від слідчого районної ланки до центрального апарату, накопичуючи досвід розслідування складних, часто резонансних кримінальних проваджень. Однак справжній поворот стався після Революції Гідності, коли у 2014 році було створено Управління спеціальних розслідувань ГПУ. Саме Горбатюк очолив цей підрозділ, покликаний забезпечити неупереджене документування масових убивств на Інститутській, викрадень активістів та інших тяжких злочинів, скоєних у період протестів. У кабінетах на Різницькій він опинився на вістрі конфлікту не лише з фігурантами справ, а й із частиною самої правоохоронної системи, яка чинила спротив будь-яким спробам притягнути до відповідальності високопосадовців.
Окремою складністю стала постійна нестача інструментарію, адже значна частина доказів фізично знищувалася або спотворювалася в перші години після трагічних подій. Управління діяло в умовах, коли свідки боялися давати показання, ключові документи безслідно зникали, а прокурорам доводилося буквально по крихтах відновлювати перебіг лютневих розстрілів. Із самого початку Горбатюк публічно наполягав на тому, що без реального притягнення до відповідальності організаторів злочинів суспільство не отримає ані справедливості, ані щеплення від повторення подібного. Його позиція не була зручною для політичного керівництва, яке часто натякало на потребу “закрити тему”, аби не розхитувати ситуацію.
Тим часом сам Горбатюк ставав мішенню для інформаційних атак, а згодом – фігурантом дисциплінарних перевірок і кримінальних проваджень, які багато спостерігачів розцінювали як тиск на незгодного прокурора. Черга службових розслідувань, звинувачення в перевищенні повноважень, спроби звільнити заднім числом – усе це формувало атмосферу, у якій він працював не один рік. Важливо те, що навіть після кількох гучних відставок і судових поновлень на посаді він не відмовився від головної лінії: продовжував наполягати на передачі справ до суду, попри очевидний супротив із боку тих, хто волів би бачити їх у землі.
Справа Майдану як точка неповернення
Розслідування подій на Майдані перетворилося для Горбатюка не просто на професійний виклик, а на особистий рубіж, після якого компроміси з системою стали неможливими. Кероване ним управління змогло довести до суду низку справ щодо викрадень і катувань активістів, а також стосовно перевищення влади окремими силовиками. Проте головний масив – епізоди з розстрілами на Інститутській – залишався у підвішеному стані, часто блокуючись на рівні зміни процесуальних керівників або затягування експертиз. Для самого Горбатюка таке гальмування стало особистою драмою, адже він щодня бачив у матеріалах справи долі загиблих і розумів, що суспільство не отримує вичерпних відповідей.
У правовому полі точилася боротьба за кожен доказ, включаючи записи переговорів, відео з камер спостереження та свідчення очевидців. Нерідко Горбатюку доводилося особисто переконувати потерпілих не втрачати надію і продовжувати співпрацю зі слідством, коли інші представники системи м’яко натякали на безперспективність. Цей емоційний тягар посилювався тим, що прокурор із середини бачив, як окремі колеги намагаються саботувати або спустити на гальмах найбільш незручні епізоди. Поступово управління спецрозслідувань перетворилося на острівець принциповості, який оточувало море апаратної байдужості.
Саме тоді Горбатюк почав у публічних коментарях уживати формулювання, не характерні для кадрового прокурора: він прямо говорив, що без політичної волі найрезонансніші справи так і залишаться незавершеними, а винні у розстрілах – безкарними. Така відвертість лише посилювала тиск на нього з боку керівництва, однак відступати він уже не збирався. Конфлікт між бажаним правовим результатом і реальними можливостями системи досяг такого напруження, що, за його власними пізнішими зізнаннями, він почав замислюватися про вихід не просто з посади, а з усієї звичної ролі. Тоді ще ніхто не припускав, що наступним кроком стане військова форма.
Чому мантія поступилася бронежилету
Повномасштабна війна, що розпочалася навесні 2022 року, не залишила простору для вагань. Попри те, що Горбатюк мав вік, який дозволяв уникнути мобілізації, і цілком міг зосередитися на громадському контролі за розслідуваннями, він обрав інший шлях. Станом на 24 лютого він уже був у Києві, а буквально за кілька днів з’явився у територіальному центрі комплектування. Знайомі юристи пізніше розповідали, що він не сприймав саму ідею “пересидіти” війну за чужими спинами, посилаючись на свій попередній досвід боротьби зі злом, яке тепер набуло ознак прямого військового вторгнення. Таке рішення не було імпульсивним: у кількох інтерв’ю Горбатюк наголошував, що йому бракувало б морального права говорити про справедливість, якби він сам не став до зброї.
Мотиваційний каркас його вибору можна описати кількома основними чинниками, які неодноразово фігурували в його публічних поясненнях. По-перше, багаторічна робота над справами Майдану сформувала стійку відразу до будь-якої безкарності, а вторгнення він сприйняв як пряме продовження тієї ж війни проти української державності. По-друге, внутрішнє переконання, що правова оцінка без особистого внеску в оборону була б неповною, штовхало його до лав ЗСУ. По-третє, сама атмосфера перших тижнів великої війни, коли до військкоматів стояли черги, лише підсилювала його бажання бути серед тих, а не осторонь. І нарешті, накопичена за роки фрустрація від інституційної безпорадності вимагала виходу в конкретній дії, якою і стала служба у війську.
Деякі спостерігачі вбачали в цьому кроці і певний символізм: людина, яка роками документувала злочини попередньої влади, тепер документувала війну вже не ручкою, а зброєю. Сам Горбатюк у коментарях для преси неодноразово наголошував, що не розглядає армію як місце для піару чи політичних амбіцій – це був свідомий вибір дорослого чоловіка, котрий звик нести відповідальність за власні слова. Жодних керівних посад йому відразу не пропонували, та він на них і не претендував, прийнявши посаду стрільця і пройшовши базову підготовку нарівні з іншими мобілізованими.
Незважаючи на те, що Горбатюк досяг пенсійного віку та міг уникнути мобілізації, він особисто звернувся до військкомату в перший день повномасштабного вторгнення.
Фронтові обставини і новий професійний профіль
Після навчань Горбатюк потрапив до бойового підрозділу, який виконував завдання на східному напрямку. Умови, у яких він опинився, разюче контрастували з прокурорським минулим: замість паперів і засідань – бліндажі, постійна рухливість і сувора армійська ієрархія. Проте колишній слідчий досить швидко адаптувався до нового середовища, використовуючи навички аналітичного мислення для орієнтування на місцевості та оцінки оперативної обстановки. Ті, хто перетинався з ним на позиціях, відзначали його спокійну зосередженість і вміння швидко зчитувати деталі, непомітні для недосвідченого ока.
Служба на передовій вимагала не лише фізичної витривалості, а й психологічної стійкості, особливо враховуючи вік і звичку до інтелектуальної праці. Горбатюк зізнавався, що перші виходи на позиції, постійна близькість артилерійських обстрілів і усвідомлення реальної небезпеки змусили його багато переосмислити. Однак саме тут він уперше за довгий час відчув, що його дії приносять безпосередній, видимий результат, на відміну від багаторічних розслідувань, які часто глохнули в бюрократичних лабіринтах. Ритм життя змінився радикально, але почуття причетності до спільної справи стало тим якорем, який тримав навіть у найважчі моменти.
Цікаво, що в колективі підрозділу статус колишнього прокурора не мав жодного значення – там цінувалися готовність виконувати накази, фізична форма і здатність взаємодіяти в критичних ситуаціях. Кілька разів Горбатюк брав участь у ротаціях на гарячих ділянках, паралельно виконуючи функції, близькі до аналітичної розвідки, адже його попередній досвід систематизації фактів і роботи з джерелами став у пригоді. Водночас він не уникав і рутинних солдатських обов’язків, що додавало йому поваги серед побратимів. Зі слів самого Горбатюка, армія навчила його набагато більшому, ніж він міг уявити, включно з умінням довіряти колективу не на словах, а на ділі.
Основні зміни в робочому профілі після переходу до ЗСУ наочно видно з порівняльної таблиці:
| Параметр | Прокурор УСР | Боєць ЗСУ |
|---|---|---|
| Головна роль | Керівник спеціального управління, організатор слідчих дій | Стрілець у складі піхотного підрозділу, виконавець бойових завдань |
| Основне завдання | Документування злочинів, притягнення винних до відповідальності | Захист позицій, вогневе ураження противника |
| Ключові виклики | Політичний тиск, дефіцит доказів, спротив системи | Фізичні навантаження, постійна небезпека, психологічна напруга |
| Характер відповідальності | Персональна за перебіг слідства, опосередкована за долю потерпілих | Безпосередня відповідальність за життя побратимів та виконання наказу |
| Термін активної фази | 2014–2019 роки | З 2022 року |
Суспільний відгук і несподівана роль прикладу
Звістка про те, що відомий прокурор пішов на фронт звичайним солдатом, викликала широкий резонанс, який вийшов далеко за межі юридичної спільноти. У соціальних мережах і медіа його вчинок часто подавали як маркер нової суспільної етики, коли особиста відповідальність перестає бути абстрактним поняттям. Для багатьох військовослужбовців, які раніше скептично ставилися до представників правоохоронної системи, такий приклад став несподіваним, але переконливим аргументом на користь того, що система складається з живих людей, здатних зробити власний вибір.
Не обійшлося і без дискусій, адже звучали думки, що колишній прокурор міг би значно краще використати свій фаховий досвід в тилу – зокрема, консультувати слідчі групи, що документують воєнні злочини. Утім сам Горбатюк наголошував, що попередні роки продемонстрували межу його впливу в кабінетному форматі, а під час війни потрібні ті, хто здатен тримати зброю. Іронія долі полягала в тому, що людина, яка роками намагалася довести до суду справи про вбивства, тепер опинилася по інший бік – серед тих, хто безпосередньо захищає країну від убивств у значно більших масштабах.
Варто зауважити, що сам Горбатюк уникав гучних заяв про свою службу і свідомо не перетворював її на медійний продукт. З’являючись в ефірах лише зрідка, він обмежувався короткими коментарями про важливість єдності та конкретні потреби підрозділу. Цим він вигідно відрізнявся від низки публічних осіб, які використовували фронт як тло для власного політичного позиціонування. Така стриманість лише підсилювала довіру до його мотивації, а значна частина експертного середовища визнавала, що приклад Горбатюка є набагато переконливішим за будь-які промови про патріотизм.
Показовим є і зворотний ефект: після того, як інформація про його службу поширилася, кілька колишніх колег із суддівського та прокурорського корпусів також долучилися до лав ЗСУ чи територіальної оборони. Хоча вони рідко називали Горбатюка прямою причиною, сам факт того, що впливовий правник без вагань узяв до рук автомат, став потужним соціальним тригером. Звісно, далеко не всі вирушили на передову, але хвиля суспільного обговорення, піднята його вчинком, сприяла зміні сприйняття ролі цивільних фахівців під час війни.
Говорячи про цей приклад, доречно згадати кілька ключових обставин, які зробили його резонансним:
- попередня публічність фігури та впізнаваність завдяки резонансним справам;
- контраст між типовим уявленням про прокурора-чиновника і реальною готовністю до ризику;
- відмова від спроб отримати “теплу” посаду в штабі чи військовій юстиції;
- вікова категорія, яка за нормами не передбачала обов’язкової мобілізації;
- прямий зв’язок із темою справедливості, що червоною ниткою проходила через усю його кар’єру;
- стримана публічна поведінка, яка не давала підстав звинувачувати його в самопіарі;
- нетиповий для правоохоронця спосіб доведення власної громадянської позиції.
Шлях Сергія Горбатюка від прокурора, що вів найскладніші спецрозслідування, до воїна на передовій – це не просто кар’єрний зигзаг, а цілісний життєвий маршрут, вибудуваний навколо одного стрижневого принципу. Усі роки він шукав спосіб зробити так, щоб зло не залишалося без відповіді, і коли правові механізми виявились обмеженими, обрав пряму дію. Його приклад показав, що кабінетна принциповість, перевірена вогнем, здатна набувати зовсім іншої ваги – тієї, яку неможливо проігнорувати ані колегам, ані суспільству загалом. Ця історія, вільна від патетики, нагадує, що найпереконливіші аргументи інколи пишуться не на папері, а в окопах.