Історія незалежної України складається з доль людей, які обрали діяти, а не спостерігати. Одна з таких постатей – Віктор Кузьменко, чиє життя поєднало поетичне слово, журналістську працю та ратний подвиг. Він не належав до тих, хто шукає легких шляхів, і в 64 роки без вагань узяв до рук зброю. Його біографія не є низкою гучних подій, однак саме в ній відбита глибинна сутність справжньої відданості.
Подальша розповідь розгортає хронологію становлення особистості, літературний доробок, участь у Революції Гідності, добровольчий шлях, обставини загибелі під Дебальцевим та форми вшанування пам’яті. Увесь матеріал спирається на документальні свідчення, публікації очевидців та архівні джерела, що гарантує достовірність викладу.
Звідки взявся той, кого називали Дідом
Майбутній захисник народився 29 квітня 1950 року в селі Жовтневе Апостолівського району Дніпропетровської області, яке нині має назву Токове. Батьки Іван та Марія працювали на землі, тому хлопець із дитинства пізнав ціну хліборобського зусилля. Після школи він працював у місцевому колгоспі, а потім вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив 1972 року.
Журналістська кар’єра розпочалася в газеті “Зоря” в Дніпропетровську, продовжилася у виданні “Прапор юності” в Запоріжжі. Пізніше Кузьменко працював у республіканських газетах “Сільські вісті” та “Літературна Україна”. Ця діяльність сформувала вміння помічати суттєві деталі й формулювати думку стисло, що позначилося на поетичному стилі. Робота в пресі дала не лише фахові навички, а й широке коло спілкування з сільською інтелігенцією, звідки черпалися теми для віршів.
Паралельно з газетярською працею Віктор Кузьменко почав писати власні поетичні твори. Перші публікації з’явилися в районній та обласній періодиці. Читачі відразу відзначали небайдуже ставлення автора до долі простої людини, точність образів, що корінилися в природі Придніпров’я. На час вступу до Спілки письменників України в 1984 році він уже мав дві видані збірки, які отримали схвальні відгуки літературних критиків.
Поетичні збірки, що випередили час
Творча спадщина автора охоплює сім основних поетичних книг, виданих упродовж 1979–2001 років. Кожна з них фіксувала внутрішню еволюцію митця, його спроби осягнути сутність людського буття. Уже в дебютних “Осінніх акордах” (1979) простежується тяжіння до класичної версифікації та водночас прагнення уникнути декларативності. Далі вийшли “Цвіт папороті” (1982), “Крила” (1985) і “За тиждень до весни” (1989) – у них дедалі відчутнішими стають урбаністичні мотиви, але домінантою залишається сільська тема з її розміреним ритмом.
Найбільш визначальними для розуміння світогляду поета вважаються збірки “Вогонь на осонні” (1993), “Передчуття любові” (1997) та “Полинова зоря” (2001). У них з’являються філософські роздуми про плинність часу, відповідальність перед нащадками та національну ідентичність. Мова творів лишається простою, проте наповненою метафорами степу, неба й хліборобської праці. Критики відзначають у Кузьменка рідкісне вміння подавати складні емоції через конкретні побутові деталі.
Основні поетичні збірки автора:
- “Осінні акорди” (1979);
- “Цвіт папороті” (1982);
- “Крила” (1985);
- “За тиждень до весни” (1989);
- “Вогонь на осонні” (1993);
- “Передчуття любові” (1997);
- “Полинова зоря” (2001).
Автор ніколи не прагнув модних експериментів із формою, натомість зосереджувався на змістовому наповненні. Його ліричний герой – це завжди людина, що шукає гармонію у власному сумлінні, а не в зовнішніх обставинах. Така позиція викликала повагу колег по цеху, хоча за життя Кузьменко не здобув широкого публічного розголосу, лишаючись у колі шанувальників якісної літератури.
Майдан і вибір зрілого чоловіка
Події Революції Гідності Віктор Кузьменко переживав гостро, хоча ніколи не належав до політичних активістів. Він стояв на київському Майдані в ті зимові ночі, коли температура опускалася нижче за мінус двадцять. Його вражала рішучість молоді й готовність простих людей жертвувати комфортом заради ідеї. Очевидці згадують, як під час затишшя поет читав свої вірші біля барикад, додаючи протестувальникам упевненості.
Після перемоги Майдану Кузьменко не повернувся до звичного літературного ритму. Окупація Криму та початок бойових дій на сході спонукали його до невідкладного рішення. У квітні 2014 року, маючи за плечима 64 роки, він добровільно записався до батальйону територіальної оборони “Київська Русь”, який пізніше став 25-им окремим мотопіхотним батальйоном. Чоловік відмовився від порад залишитися в тилу, аргументуючи це тим, що поет не має права лише говорити про патріотизм, якщо не готовий підкріпити слово справою.
Цей крок здивував навіть близьке оточення, адже вік і стан здоров’я були далекі від армійських стандартів. Однак рішучість Кузьменка ґрунтувалася на глибокому внутрішньому переконанні: Україна потребує не лише зброї, а й морального авторитету людей, які свідомо стають до лав. У військовому квитку з’явився запис “доброволець”, а в батальйоні йому дали позивний “Дід”, що став неофіційним маркером поваги та водночас символом життєвого досвіду.
Добровольчий батальйон “Київська Русь” та фронтові будні
Батальйон, у якому служив Віктор Кузьменко, виконував завдання на Дебальцівському напрямку – одному з найбільш напружених. Солдатів кидали на утримання опорних пунктів, вони брали участь у розвідці, супроводжували колони. Попри поважний вік, “Дід” не шукав жодних поблажок: чергував на блокпостах, виконував господарські роботи й навіть брав участь у бойових виходах. Командири відзначали його хоробрість і рідкісне вміння вчасно підбадьорити побратимів влучним словом.
Фронтовий побут був суворим, але поетична жилка не згасала. У вільні хвилини Кузьменко записував короткі рядки на аркушах із блокнота, інколи читав їх у землянці. Його вірші воєнного періоду позбавлені героїчного пафосу, вони скоріше фіксують настрої втоми, тривоги та одночасно впертої віри в доцільність боротьби. Побратим Михайло пригадував, як одного разу після важкого обстрілу “Дід” прочитав вірш про весну, що нагадала йому рідне село, і це на короткий час повернуло спокій навіть тим, хто втратив надію.
Попри наполягання рідних повернутися додому, поет залишався на передовій. У телефонних розмовах із дружиною він просив надіслати теплі шкарпетки та олівці, але не планував залишати позиції. Його присутність у підрозділі мала потужний психологічний вплив: сам факт, що літній інтелігент перебуває поруч і розділяє всі тяготи, змушував молодших солдатів відчувати відповідальність і триматися гідно.
Останній бій під Логвиновим
4 лютого 2015 року підрозділ, до якого входив Кузьменко, опинився в оточенні в районі селища Логвинове, що на північ від Дебальцевого. Противник намагався перерізати трасу, якою здійснювалося постачання українських сил. Загострилися танкові дуелі, артилерійські обстріли не вщухали. Віктор Кузьменко перебував на одному з опорних пунктів, коли почався масований ворожий наступ. Він разом із товаришами прикривав відхід основних сил, бо мав досвід стрільця й добре орієнтувався на місцевості.
Під час танкового обстрілу позиції зазнали прямих влучань. Уламки снарядів завдали смертельних поранень кільком оборонцям. Серед загиблих опинився й Віктор Кузьменко. За свідченнями тих, хто вижив, поет до останнього намагався вести вогонь у відповідь та евакуювати поранених. Його тіло змогли винести лише за кілька днів після стабілізації лінії фронту. Військовий формуляр зафіксував смерть унаслідок осколкових поранень, несумісних із життям.
Цікавий факт: за кілька днів до загибелі Кузьменко написав вірш, що починався словами “Прощавай, мій покоханий краю…”. У ньому не було розпачу, радше тиха вдячність за прожите. Пізніше цей текст знайшли в польовому блокноті, і він став поетичним заповітом автора.
Поховали Віктора Кузьменка на кладовищі рідного села Токове. Прощання пройшло скромно, але в присутності бойових побратимів, котрі спеціально прибули віддати шану. Громада схилила голови перед людиною, яка не вимовила жодного гучного гасла, проте довела власне право називатися патріотом.
Спадщина, що зігріває пам’ять
Посмертне визнання прийшло через Указ Президента України від 26 лютого 2015 року, яким Віктора Кузьменка нагороджено орденом “За мужність” III ступеня. Відомчі відзнаки та грамоти отримала також родина. У літературному середовищі почали з’являтися публікації раніше невідомих віршів, зокрема тих, що збереглися в записниках із зони бойових дій. Спілка письменників України ініціювала вечори пам’яті, на яких колеги зачитували фронтову лірику.
На малій батьківщині, в селі Токове, ім’ям Кузьменка названо вулицю, а в місцевій школі створено куточок-музей, де виставлені збірки, рукописи, фотографії та особисті речі. У Києві та Дніпрі проводяться літературні конкурси його імені, покликані підтримувати молодих авторів, які пишуть на патріотичну тематику. Окремо варто згадати волонтерський проєкт “Книга пам’яті”, де біографії полеглих митців подано в інтерактивному форматі.
Нижче наведено хронологію життя Віктора Кузьменка, яка дозволяє швидко зіставити ключові віхи.
Хронологія життя Віктора Кузьменка
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1950 | Народження в селі Жовтневе Дніпропетровської області |
| 1972 | Закінчення факультету журналістики Київського університету |
| 1979 | Вихід першої поетичної збірки “Осінні акорди” |
| 1984 | Вступ до Національної спілки письменників України |
| 2001 | Публікація збірки “Полинова зоря”, останньої довоєнної книги |
| 2014 | Добровільний вступ до батальйону “Київська Русь” |
| 2015 | Загибель 4 лютого під Логвиновим; посмертне нагородження орденом “За мужність” |
Поезія Віктора Кузьменка продовжує жити в антологіях воєнної лірики та шкільних хрестоматіях. Його рядки цитують на мітингах, вкладають у листівки для військових, а дослідники розглядають як приклад того, як література стає безпосереднім свідченням епохи. Певна річ, постать цього автора не належить до розтиражованих, однак саме в ній акумульовано моральний камертон часу.
Осмислення життєвого шляху Віктора Кузьменка підводить до простого, але значущого висновку. Чесність перед собою, здатність перетворити власне слово на вчинок і готовність захищати рідну землю незалежно від віку – ось що лишив по собі цей чоловік. Його поетичні рядки несуть у собі подих степу, тепло домашнього порогу й водночас сувору правду окопного життя. Кожен, хто сьогодні згадує “Діда”, згадує не лише трагічний лютий 2015-го, а й цілісну особистість, для якої патріотизм був не гаслом, а природним станом душі. Саме через такі долі формується колективна пам’ять нації, тому вивчення спадщини поета-добровольця залишається актуальним скільки б часу не минуло.