Коли в сім’ї щовечора обговорюють мізансцени, а перші іграшки дитини – старі театральні програмки, вибір професії рідко буває випадковим. Микита Лалєнков з дитинства дихав повітрям сцени, однак свій голос знайшов не в монологах, а у візуальному діалозі з глядачем. Фотограф, чиї роботи знають далеко за межами української столиці, сьогодні сприймається як явище, що об’єднало генетичний код акторства з холоднокровною точністю кадру.
У цьому матеріалі зібрано максимум фактів про майстра, який знімає обличчя так, ніби сам виходив на підмостки. Його історія цікава і тим, хто цінує портретну фотографію, і тим, хто хоче зрозуміти, як родинна традиція переплавляється в нову мистецьку якість.
Спадок, який неможливо не помітити в кадрі
Микита Лалєнков народився в сім’ї, де сценічне мовлення було таким самим звичним фоном, як для інших – радіопередачі. Батько – відомий театральний актор, чия фільмографія налічує десятки стрічок, – ніколи не тиснув на сина, не вимагав продовження династії. Однак сама атмосфера закулісся зробила свою справу непомітно. Хлопець бачив, як народжується образ із гриму, світла, пластики, як змінюється обличчя людини залежно від запропонованих обставин. Пізніше це стане фундаментом його фотографічної майстерності.
Після закінчення школи вибір припав не на театральний виш, а на Київський національний університет культури і мистецтв, факультет кіно і телебачення. Там він отримав системні знання про композицію, роботу зі світлом, історію візуального мистецтва. Проте унікальне чуття, яке виділяє його серед колег, сформувалося не в аудиторіях. Його живильним середовищем стали театральні гримерки, репетиційні зали, моменти абсолютної вразливості виконавців перед виходом на сцену. Саме там він навчився зчитувати мікроміміку, паузи, напруження, що передує слову.
Спостерігаючи за акторами в неформальній обстановці, Лалєнков виробив звичку помічати те, чого не бачать інші фотографи: перехідний стан людини між реальністю та роллю. Ця особливість згодом стане його візитівкою. Коли він бере в руки камеру, то не просто фіксує обличчя, а сканує психологічний рельєф, який залишився після десятків зіграних характерів. Результат – кадри, які сприймаються як стоп-кадр вистави, навіть якщо зроблені в студії без жодної декорації.
Робота зі світлом як акторська партитура
У театрі світло ніколи не буває просто освітленням – воно задає темпоритм, виокремлює героя, створює конфлікт тіней. Лалєнков переніс це правило у фотографію майже без змін. Його студійні портрети побудовані на контрасті: м’яке заповнення і різкий акцент, що вихоплює лише одну вилицю або лінію шиї. Він принципово не застосовує спалах у лоб – тільки бічне або контрове світло, інколи з відбивачем, який тримає асистент, вирахувавши кут до градуса.
Цей підхід вимагає від моделі витримки. Акторам, які звикли рухатися в потоці сценічного світла, з ним легко: вони розуміють, що тінь на обличчі – це не дефект, а частина історії. Інші клієнти не завжди витримують статичність, доки фотограф вибудовує малюнок. Проте результат виправдовує дискомфорт. Колеги кажуть, що в його кадрах людське обличчя набуває майже скульптурної фактури – настільки чітко читається кожен м’яз.
Окреме місце займає робота з кольоровою температурою. Він часто використовує змішане освітлення: холодне вікно з одного боку, теплий галоген – з іншого, створюючи візуальну напругу, що нагадує драматургію діалогу. Такий метод прийшов до нього після спостережень за сценографією вистав, де поєднання холодних і теплих фільтрів дає відчуття внутрішнього конфлікту персонажа. Фотографії, зроблені за цією схемою, не потребують додаткового пояснення – вони самі розповідають про людину в кадрі більше, ніж будь-яке інтерв’ю.
Проєкти, що вийшли за межі фотопаперу
Якщо шукати точку відліку публічного визнання, то нею можна вважати серію “Театр у кадрі”, представлену п’ять років тому в столичній галереї. Експозиція складалася з двадцяти чотирьох портретів провідних акторів Національного театру імені Івана Франка та Молодого театру, знятих у їхніх гримерках за п’ятнадцять хвилин до виходу на сцену. Жодної постановочної пози. Жодного прохання подивитися в об’єктив. Лалєнков просто був поруч із камерою, поки актор зосереджувався на ролі.
Критики відзначили, що серія дала глядачеві рідкісну можливість побачити момент перевтілення без фальші. Знімки були надруковані на матовому папері великого формату – це рішення пізніше стало стандартом для всіх його виставок. Відмова від глянцю підкреслювала фактуру шкіри, зморшки, складки костюмів, роблячи зображення схожими на живопис. Після цієї виставки надійшли запрошення від інших театрів, і за рік географія проєкту розширилася до Львова, Одеси, Харкова.
Наступний резонансний цикл – “Світло душі” – присвячений людям, які ніколи не були перед професійною камерою. Лалєнков обирав героїв через соціальні мережі, керуючись виключно власним відчуттям, що в цьому обличчі є історія. Таким чином у студії з’явилися ветерани, лікарі швидкої, волонтери, вчителі. Фотографії супроводжувалися короткими текстами-спогадами, що перетворило виставку на документальну оповідь про час. Проєкт показали в п’яти містах, а за мотивами серії видали фотокнигу, яка розійшлася за кілька місяців.
Крім персональних виставок, майстер регулярно бере участь у колективних міжнародних експозиціях. Його роботи друкували у виданнях, присвячених сучасному портрету, а також у театральних альманахах. У портфоліо є й комерційні замовлення: рекламні кампанії для драматичних прем’єр, афіші фестивалів, оформлення альбомів. Проте навіть у прикладних завданнях він залишається впізнаваним – передовсім через небажання спрощувати світлову драматургію.
Актор у кадрі – більше ніж просто модель
Знімати професійних виконавців – окремий виклик. Вони вміють працювати з обличчям, але водночас звикли до масок. Лалєнков розповідає, що найважче – прибрати напрацьований захист, за яким актор ховається від сторонніх очей. Для цього він ніколи не дає моделі готових поз, натомість просить згадати конкретний життєвий епізод – не рольовий, а власний, часто дитячий. Так виникає потрібна інертність, у якій камера встигає зафіксувати незапланований вираз.
Його співпраця з Національним театром імені Івана Франка триває вже шість років. За цей час у фотоархіві зібралися сотні портретів трупи – від народних артистів, які звикли до сцени ще за радянських часів, до випускників, котрі тільки починають шлях. Цікаво, що старші актори, за словами фотографа, розкриваються швидше: вони рідше вдаються до самоцензури, менше думають про те, як виглядають, і більше довіряють простору довкола. Молодь, навпаки, потребує довших налаштувань, зате потім дає живий, майже підлітковий драйв.
Такий матеріал вимагає особливого ставлення до постобробки. Лалєнков уникає глибокого ретушування, принципово не змінює геометрію обличчя, не прибирає зморшки, які в театральному світі називають “картою ролей”. Єдине, що дозволяє – корекція кольору та тонування, які підсилюють драматургічний ефект. В інтерв’ю він якось пожартував, що його фотошоп закінчується там, де починалася б робота гримера.
Цікавий факт: жодна з фотографій Микити Лалєнкова, зроблених для театральних проєктів, не була відзнята з використанням спалаху, вмонтованого в камеру. Навіть у тісних гримерках із єдиним вікном він віддавав перевагу природному освітленню або виносним джерелам постійного світла – це принцип, який сформувався ще на першому курсі університету.
Чому навчає школа портрета
Паралельно з виставковою діяльністю Лалєнков веде авторський курс із портретної фотографії. Формат відрізняється від типових майстер-класів: заняття проходять не у великих групах, а в мікроколективах по шість-вісім осіб. Це дає можливість детально розібрати помилки кожного. Програма складається з трьох блоків: психологія моделі, техніка світла, побудова серії.
Блок психології – найтриваліший. Слухачі вчаться розрізняти щирі емоції та завчені маски, розуміти, коли людина напружена, а коли розслаблена, як за допомогою розмови досягти потрібного стану. Лалєнков наводить приклади з театральної практики, зокрема вправи Михайла Чехова на психологічний жест, адаптовані під фотографію. Для багатьох це стає відкриттям, адже технічну майстерність вони вже мають, а от навички комунікації часто лишаються поза увагою.
Технічний блок присвячений світловим схемам. Викладач вимагає, щоб кожен учасник спробував збудувати кадр лише з одним джерелом, потім із двома, фіксуючи зміни настрою. Використовуються студійні моноблоки, але також свічки, ліхтарі, віконне світло – усе, що може створити об’єм. Після проходження блоку учні часто дякують за те, що перестали боятися тіней, навчилися використовувати їх як інструмент, а не приховувати.
Третій блок – серійність. Завдання полягає в тому, щоб зробити п’ять кадрів однієї людини, які читалися б як оповідання. Тут потрібне вміння бачити розвиток історії, а не просто фіксувати статичні пози. Випускники курсу відзначають, що саме цей етап дав їм змогу перейти від розрізнених портретів до усвідомленого портфоліо. Найкращі роботи потрапляють на щорічну учнівську виставку, яка проходить у малій залі одного з київських мистецьких центрів.
Етапи творчої еволюції та їхні ключові ознаки
| Період | Характерні риси фотографії | Основні проєкти та активності |
|---|---|---|
| Студентський (2009–2013) | Акцент на навчальних вправах із композиції, перші експерименти зі змішаним світлом, документування репетиційного процесу | Зйомки для університетських вистав, участь у молодіжних фотовиставках, публікації в студентських альманахах |
| Становлення (2014–2017) | Відмова від імпульсного світла, формування впізнаваної світлової манери, перехід до психологічного портрету | Серія “Театр у кадрі”, співпраця з драматичними театрами Києва, перша персональна виставка |
| Зрілість (2018–2022) | Глибока робота з фактурою і мікромімікою, мінімальна постобробка, поєднання документального підходу та художнього узагальнення | Цикл “Світло душі”, виставки у Львові, Одесі, Харкові, вихід фотокниги, рекламні кампанії театральних прем’єр |
| Сучасний етап (2023–теперішній час) | Інтеграція освітніх практик, апробація нових форматів (онлайн-лекції, артбуки), робота з міжнародними виданнями | Авторський курс портретної фотографії, щорічна учнівська виставка, підготовка нової документальної серії |
Перераховуючи те, що робить Лалєнкова помітним у цеху, часто згадують такі риси:
- постійна відмова від спалаху на користь постійного світла;
- вміння зчитувати “акторську пам’ять” обличчя;
- використання театральних методик для розкріпачення моделі;
- небажання ретушувати природні вікові зміни шкіри;
- звичка друкувати виставкові роботи на матовому папері;
- системний підхід до навчання – від психології до серійного мислення.
Його підхід до справи демонструє, як родинна традиція, пропущена через особистий досвід, може дати не просто ще одного виконавця на сцені, а митця, який розширює кордони жанру. Від батька він узяв відчуття моменту, коли глядач затамовує подих. Від фотографії – можливість цей момент зупинити й показати всім. Сьогодні його роботи зберігаються в театральних музеях, приватних колекціях, використовуються як ілюстрації до навчальних курсів із портрета. І хоча сам він не виходить на підмостки, його кадри звучать як репліки, що тривають без слів.