Олександр Фельдман: шлях від ринків до парламенту і назад

Біографії багатьох українських бізнесменів, які вийшли з тіні дев’яностих, часто нагадують лабіринт, де факти перемішані з міфами, а фінансові успіхи сусідать із політичними поразками. Олександр Фельдман підтверджує цю тезу самою своєю присутністю в публічному просторі вже понад три десятиліття. Його життєпис не втиснути в стандартну схему “шкільний відмінник-комсомолець-олігарх”. Харківський підприємець почав із контролю над речовими ринками, перетворивши хаотичну торгівлю на структурований концерн, а згодом закріпився у великій політиці через пряму мандатну комункацію з виборцями. Окремої згадки заслуговує мережа благодійних інституцій, яка пережила не один економічний спад. Замість компліментарних інтродукцій варто звузити оптику та пройтися пунктиром по справжніх поворотах у долі людини, чий вплив на схід України заперечувати безглуздо. Далі мова піде про те, як звичайний випускник харківського вишу вибудував вертикаль, що балансує між комерцією, лобізмом і соціальною відповідальністю.

Початок підприємницької хватки та невидимий фундамент

Перші капітали Олександра Фельдмана нерозривно пов’язані з епохою стихійної приватизації та перерозподілу радянської власності. Він народився 6 січня 1960 року в Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна за спеціальністю “економічна географія”, що дало йому системне розуміння логістики та товаропотоків. Після розвалу СРСР майбутній засновник концерну “АВЕК” швидко зорієнтувався на ринкових майданчиках, які тоді були центрами формування первинного капіталу. Контроль над речовим ринком біля станції метро “Барабашово”, що згодом став одним із найбільших у Східній Європі, не був випадковим. Фельдман з командою однодумців зумів консолідувати орендарів, упорядкувати торгові місця та створити інфраструктуру, яка генерувала стабільний грошовий потік. Саме з цього моменту почала формуватися репутація жорсткого переговірника, здатного утримувати активи без зайвого публічного галасу. Паралельно відбувалося накопичення ресурсів для входження в суміжні сфери – від нерухомості до переробки.

Специфіка харківського бізнес-клімату 1990-х диктувала свої правила виживання. Гравці ринку або входили в конфлікт із кримінальними структурами, або шукали компромісні форми співіснування через офіційні охоронні фірми та юридичний супровід. Олександр Фельдман обрав шлях максимальної формалізації власності, що на тлі загального бардаку вирізняло його підхід. Концерн “АВЕК” реєстрував підконтрольні підприємства, брав участь у приватизаційних конкурсах і поступово відходив від образу суто “базарного” бізнесмена. Важливо, що вже на цьому етапі з’явилися перші соціальні видатки, які пізніше трансформуються в окремий благодійний напрям: підприємство спонсорувало місцеві спортивні команди та ремонтувало комунікації в районах, прилеглих до ринків. Це працювало як механізм лояльності серед містян, котрі сприймали підприємця не як рейдера, а як “годувальника” цілих мікрорайонів.

Дослідники українського капіталізму часто наводять кейс Фельдмана як приклад конвертації адміністративного впливу в комерційний прибуток без прямої державної посади. Дійсно, він не обіймав постів у виконавчій владі Харкова чи Києва впродовж 1990-х років, проте міг лобіювати рішення через депутатів місцевих рад. Саме ця модель заклала підвалини для майбутнього переходу в парламентську площину. У той час як інші бізнесмени витрачали ресурси на медійні війни, харків’янин віддавав перевагу тихому накопиченню земельних ділянок у промислових зонах міста. Приміром, значна частина території, де зараз розташовано торговельні центри біля станції метро “Академіка Барабашова”, була юридично закріплена за структурами, близькими до “АВЕК”, ще до того, як ці гектари набули шаленої ринкової вартості. Такий підхід вимагав не стільки інновацій, скільки холодного розрахунку та вміння прораховувати бюрократичні коридори.

Ніхто з аналітиків не оминає увагою й фактор команди, яка стояла за спиною бізнесмена. Партнери з перших угод залишалися на ключових ролях в ієрархії концерну десятиліттями, що створювало імунітет до внутрішніх розколів. Серед них були фахівці з безпеки, юристи та фінансисти, які пройшли школу виживання в період рекету. Саме ця згуртованість дозволила безболісно пережити кризу 1998 року, коли гривня обвалилася, а орендні ставки довелося переглядати в ручному режимі. Як згадують старожили харківського бізнес-середовища, Фельдман міг особисто з’явитися на ринку о п’ятій ранку, щоб перевірити, як відбувається завантаження товару, і переговорити з орендарями без посередників. Ця звичка отримувати інформацію з перших вуст згодом допоможе йому в політичних кампаніях, де прямі контакти з виборцями стали його “фішкою”.

Трансформація активів і структура концерну

Середина 2000-х років ознаменувалася для Олександра Фельдмана переходом від управління окремими майданчиками до побудови вертикально інтегрованого холдингу. Концерн “АВЕК” починав із торгової нерухомості, але поступово поглинув логістичні центри, підприємства харчової промисловості та навіть видобувні активи. Така диверсифікація часто призводила до того, що прибутки від одного напряму перекривали тимчасові збитки іншого. Це був виважений крок людини, яка не хотіла залежати виключно від кон’юнктури роздрібної торгівлі. Важливо, що розширення активів відбувалося із мінімальним залученням західних кредитів, що вберегло структуру під час світової фінансової кризи 2008 року, коли багато колег із сусідніх регіонів втратили контроль над заставами.

Основні бізнес-напрями, які сформували кістяк імперії:

Кожен із цих пунктів показує прагматичне бачення власника, який не розпорошувався на все підряд, а заповнював ті ніші, де, на його думку, існував стабільний попит із низькою еластичністю. Наприклад, хлібозаводи в Харківській області залишалися рентабельними навіть у періоди падіння купівельної спроможності, бо продукт належить до категорії першої необхідності. Так само комерційна нерухомість біля метро завжди генерує орендний потік незалежно від циклів у модній індустрії, оскільки люди продовжують купувати одяг та взуття на ринку. Ця здатність прораховувати макроекономічні тренди вирізняє підхід Фельдмана.

Ключовим елементом збереження власності виступала юридична оболонка. Офшорні компанії, зареєстровані в юрисдикціях із лояльним податковим режимом, володіли корпоративними правами українських підприємств. Така схема, поширена серед українського крупного капіталу, дозволяла мінімізувати ризики рейдерських атак та забезпечувала конфіденційність кінцевих бенефіціарів. Водночас досьє журналістів неодноразово фіксували спроби опонентів оскаржити право власності на землю під ринками, що виливалося в багаторічні судові процеси. Характерним прикладом слугує протистояння за ділянку площею близько 70 гектарів біля “Барабашово”, яка фігурувала в кримінальних провадженнях за статтями про шахрайство. Проте, поки суди тривали, торговельні місця продовжували працювати, а підприємець зберігав фактичний контроль над територіями, використовуючи тактику затягування розглядів.

Спад у традиційній роздрібній торгівлі, пов’язаний із розвитком онлайн-майданчиків, змусив керівництво “АВЕК” шукати нові шляхи монетизації просторів. Частину приміщень почали перепрофільовувати під склади видачі операторів поштового зв’язку, що стало раціональним рішенням в умовах e-commerce буму. Крім того, готельний напрям пережив реконцепцію: замість масового туриста зробили ставку на довгострокове розміщення команд відряджених фахівців. Це приклад того, як бізнес-модель, котра здавалася архаїчною, на практиці виявилася доволі гнучкою. Олександр Фельдман не афішував ці трансформації на широкий загал, однак фінансові звіти пов’язаних компаній демонстрували відносну стійкість навіть у пандемічний період.

Політичний віраж із присмаком популізму

Після тривалого періоду суто економічного впливу Олександр Фельдман вирішив конвертувати регіональний авторитет у депутатський мандат. Уперше його обрали до Верховної Ради у 2002 році за мажоритарним округом у Харкові, що засвідчило здатність мобілізувати електорат без допомоги потужної партійної машини. Пізніше він приєднався до фракції “Батьківщина”, де займався питаннями соціальної політики та захистом прав підприємців. Проте вже за кілька років його політична траєкторія зробила крутий поворот у бік Партії регіонів, що викликало шквал критики з боку опонентів. Цей перехід трактували як бажання будь-що зберегти важелі впливу в регіоні, адже саме “регіонали” тоді контролювали харківську вертикаль влади. Сам Фельдман коментував зміну прапора потребою прагматичної співпраці для добробуту округу.

Період 2010-2014 років виявився для нього часом максимальної наближеності до адміністративного ресурсу. Він входив до комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, а також активно лобіював виділення субвенцій на Харківщину. Показово, що навіть у статусі провладного депутата Фельдман уникав прямої конфронтації з опозицією на місцях, намагаючись підтримувати образ “господарника”. Його приймальні функціонували як безкоштовні юридичні консультації, що створювало мережу лояльних виборців незалежно від політичної кон’юнктури. Втім, участь у фракції, яка ухвалювала диктаторські закони 16 січня 2014 року, залишила пляму на репутації, хоча згодом він виправдовувався необхідністю “бути всередині системи, аби її міняти”.

Після Революції Гідності багато хто передрікав кінець політичної кар’єри вихідцям із попереднього режиму, але Фельдман знову довів живучість своєї моделі. Він перейшов до депутатської групи “Воля народу”, а згодом став позафракційним, що дало змогу дистанціюватися від токсичних асоціацій. На парламентських виборах 2019 року він знову переміг як самовисуванець, зробивши ставку на проблематику локального масштабу. Аналітики тоді відзначали феномен: поки колеги витрачали мільйони на телерекламу, харківський мажоритарник просто обходив двір за двором, використовуючи впізнаваність, напрацьовану десятиліттями. Цей метод прямого діалогу нагадував технології американських політиків початку XX століття.

У розпал однієї з передвиборчих кампаній Олександр Фельдман пересувався округом на старому радянському велосипеді “Україна”, чим викликав ажіотаж серед пенсіонерів. Цей образ проникливого господарника, який не гребує простими радощами, спрацював краще за будь-які білборди, і кадри з велопрогулянки розлетілися місцевими пабликами без жодних бюджетних витрат на посіви.

Парламентська активність Фельдмана в останні роки зосереджена переважно на точкових законодавчих ініціативах, що торкаються соціального захисту, статусу волонтерів та підтримки переселенців. Він рідко виступає із гучними промовами на пленарних засіданнях, віддаючи перевагу роботі в комітетах. Такий стиль поведінки зумовлений відсутністю ілюзій щодо власного становища в Києві, де його сприймають як регіонального важковаговика без шансів на посади в уряді. Водночас ця стратегія дозволяє уникати медійних скандалів, які б могли вдарити по репутації бізнес-активів. Політична біографія цієї людини є прикладом того, як другорядна роль у центрі може компенсуватися майже монопольним становищем на локальному рівні.

Благодійна екосистема та її подвійне дно

Впродовж усього свідомого життя Олександр Фельдман приділяв значну увагу філантропії, перетворивши її на самостійний інститут із розгалуженою інфраструктурою. Міжнародний благодійний фонд “Фонд Олександра Фельдмана” зареєстрований ще в 2007 році, хоча активна робота велася з кінця 1990-х під іншими вивісками. Ключові напрями включають захист тварин, допомогу онкохворим дітям, підтримку єврейської громади Харкова та організацію культурних проєктів. При цьому фонд має у своєму розпорядженні значні матеріальні активи, включно з реабілітаційним центром для тварин, що відомий як “Фельдман Екопарк”. Це не просто волонтерська ініціатива, а величезний майновий комплекс, де утримувалися сотні видів тварин, працював штат ветеринарів і проводилися анімалотерапевтичні сеанси.

Екопарк став візитівкою бізнесмена в гуманітарній площині, однак його функціонування завжди викликало запитання в опонентів. Критики вказували на те, що витрати на утримання левів та ведмедів могли б закривати дефіцит медикаментів у лікарнях, а розміщення парку на значній земельній ділянці дозволяло зберігати землю за підконтрольними структурами в межах міста. Тобто благодійність слугувала одночасно й інструментом уникнення податків, і механізмом захисту від зазіхань на територію. Сам Фельдман такі закиди спростовував, наголошуючи на тому, що його фонд не отримує бюджетного фінансування, а існує виключно за рахунок приватних пожертв, серед яких левова частка надходить із ресурсів концерну “АВЕК”. Утім, прозорої звітності про співвідношення особистих внесків родини та залучених коштів публіка не бачила.

Серед інших гучних ініціатив варто згадати Центр психосоціальної реабілітації для дітей з онкологією, який справді допоміг багатьом родинам пройти складний шлях від діагнозу до ремісії. Тут застосовувалися методи арт-терапії, працювали кваліфіковані психологи, а сама будівля була облаштована за європейськими стандартами. Подібні проєкти створювали контраст між образом жорсткого бізнесмена та мецената, готового рятувати життя. Така репутація виявилася надзвичайно стійкою до політичних штормів. Коли влада в Києві змінювалася, записи у трудових книжках лікарів центру залишалися незмінними, що забезпечувало соціальну стабільність у підшефних районах.

Після початку повномасштабної війни діяльність фонду переорієнтувалася на гуманітарне розмінування (через адвокацію), евакуацію тварин та видачу продуктових наборів мешканцям Харківщини. Ресурсна база, напрацьована в мирний час, стала платформою для оперативного реагування. Так, волонтерські хаби Фельдмана одними з перших почали приймати переселенців із півночі області. Це підтверджує тезу про те, що благодійна мережа в нього – це не іміджевий бантик, а окремий функціональний організм, який існує за законами корпоративного менеджменту. Колишні працівники фонду розповідають про сувору звітність і жорстку дисципліну, більше притаманну комерційним структурам, ніж некомерційним проєктам.

Кризи, напади та імунітет до потрясінь

Біографія Олександра Фельдмана містить епізоди, які важко пояснити лише економічною конкуренцією. В листопаді 1997 року на нього скоїли замах: біля харківського офісу пролунав вибух, унаслідок якого підприємець отримав поранення, але вижив. Слідчі відпрацьовували версії, пов’язані з переділом ринків та спробою усунути ключову фігуру. Що цікаво, після відновлення Фельдман не пішов у тінь і не посилив охорону до абсурду, а навпаки, активізував публічну діяльність. Це рішення нагадує психологічний прийом: показати ворогам, що залякати не вдалося. Згодом цей напад обросте чутками про причетність до організації конкурентів із сусідніх областей, проте жоден із виконавців так і не був притягнутий до відповідальності. Історія з вибухом стала частиною легенди про “непробивного” харків’янина.

Не менш резонансною виявилася правова колізія навколо земельних ділянок, яка тривала десятиліттями. Прокуратура неодноразово відкривала провадження щодо незаконного відчуження землі комунальної власності на користь фірм, афілійованих із концерном “АВЕК”. Суди різних інстанцій ухвалювали діаметрально протилежні рішення, що свідчило про високий рівень впливовості зацікавлених сторін. Показовим є 2021 рік, коли Харківська міська рада ініціювала розірвання договорів оренди, посилаючись на заборгованість та нецільове використання землі. У відповідь почалися мітинги працівників ринку, які заявляли про спробу рейдерського захоплення з боку міської влади. Такі конфлікти демонструють стандартну схему для українського бізнесу: будь-яка атака на власність парирується мобілізацією трудового колективу, для якого ця власність є джерелом заробітку.

Порівняння ключових бізнес-активів у різні періоди:

Війна внесла суттєві корективи в цю картину. Ринки припинили роботу в колишньому форматі або зазнали фізичних руйнувань. Частину активів довелося консервувати, вивозити обладнання чи переміщувати персонал. Фельдман особисто неодноразово заявляв про втрату контролю над майном на окупованих територіях. Утім, навіть у цих умовах система життєзабезпечення, побудована навколо фонду та депутатського корпусу, продовжувала функціонувати, що контрастує з досвідом інших заможних харків’ян, які просто виїхали та дистанціювалися від проблем регіону.

Підсумовуючи все вищесказане, стає очевидним, що Олександр Фельдман – це не герой і не лиходій у чистому вигляді, а радше втілення адаптивного українського капіталізму з усіма його перевагами та вадами. Він зумів трансформувати хаос дев’яностих у впорядкований бізнес, а політичні ризики – у електоральну підтримку. Навіть благодійність у його руках стала механізмом, який працює на репутацію та збереження спадщини не менш ефективно, ніж будь-який юридичний відділ. Вибудувана ним система виявилася напрочуд стійкою до струсів, чи то кримінальний замах, чи то економічний спад, чи то повномасштабне вторгнення. Подальша траєкторія цієї фігури залежатиме від того, наскільки швидко він зможе реанімувати свої активи після війни та знову знайти точку опори в мінливому політичному ландшафті. Досвід Фельдмана залишається повчальним кейсом для всіх, хто вивчає механізми виживання великого капіталу на пострадянському просторі.