Коли мова заходить про прізвище Порошенко, більшість одразу згадує п’ятого президента України. Однак ще задовго до політичної кар’єри сина в країні добре знали іншого Порошенка – Михайла Олексійовича, котрий понад двадцять років керував легендарним заводом “Ленінська кузня” і виховав цілу плеяду інженерів-машинобудівників. Його біографія – це непоказний, але повчальний літопис радянського технократа, який не лише втримав виробництво у штормові 1990-ті, а й заклав підвалини машинобудівного бізнесу, що існує досі.
Дитинство у степовій Богданівці та студентські роки в Києві
Михайло Порошенко народився 11 липня 1936 року в селі Богданівка на Таврії, у звичайній учительській родині. Батько викладав математику, мати працювала в початкових класах, тож потяг до точних наук у хлопця проявився рано. Після закінчення школи він без вагань обрав столичний політехнічний інститут – Київський політехнікум, де готували фахівців, здатних проєктувати нову техніку для післявоєнної відбудови. Студентське життя було спартанським: комунальні гуртожитки, підробітки на розвантаженні вагонів і паралельне відвідування факультативів із теорії механізмів.
Уже на старших курсах майбутній директор вирізнявся схильністю до просторових розрахунків і любив годинами зникати в лабораторіях кафедри деталей машин. Товариші згадували, що він міг накреслити від руки складний кінематичний ланцюг швидше, ніж інші за допомогою креслярського набору. Ця майже фанатична відданість кресленню згодом перетворилася на візитівку Порошенка-конструктора. У 1959 році він із відзнакою захистив диплом за спеціальністю “інженер-механік сільськогосподарського машинобудування” – напрямком, який у ті роки гостро потребував свіжих голів через перехід колгоспів на суцільну механізацію.
Перші кроки на заводі “Прогрес” – від креслень до цеху
Розподіл привів молодого фахівця на Бердичівський машинобудівний завод “Прогрес”, що спеціалізувався на устаткуванні для цукрових і спиртових заводів. Тут він обійняв посаду інженера-конструктора й одразу поринув у рутинну, але важливу роботу: адаптацію креслень дифузійних апаратів під нові технічні умови замовників. Жага до вдосконалень швидко винесла його на рівень керівника конструкторської групи, а невдовзі – начальника механоскладального цеху.
Саме на “Прогресі” проявилася одна з головних рис Порошенка: він ніколи не обмежувався суто адміністративними функціями, а з однаковою легкістю брав у руки штангенциркуль, щупи та стояв поруч із токарями, коли виникав сумнів щодо посадки деталі. За спогадами колег, він міг за півгодини на коліні перерахувати режими різання й особисто показати молодому верстатнику, як уникнути дроблення стружки. Таке занурення в технологічну конкретику спричинило хвилю раціоналізаторських пропозицій: удосконалення конструкції роторних живильників, зменшення вібрації редукторних пар, доопрацювання зварних з’єднань на корпусах теплообмінників. Частина цих знахідок згодом лягла в основу авторських свідоцтв на винаходи.
Управлінське зростання: Тараща, Київ і шлях до столичного гіганта
Наступний етап почався в 1965 році, коли здібного організатора направили директором невеликого ремонтно-механічного заводу в Таращі. Підприємство перебувало в напівкустарному стані, проте за лічені роки під керівництвом Порошенка освоїло випуск сільськогосподарських агрегатів, яких бракувало місцевим колгоспам. Таке зростання стало для нього своєрідним полігоном для відпрацювання методів управління невеликим трудовим колективом із обмеженими ресурсами.
Поворотний момент настав у 1970-му – його перевели до Києва на посаду директора дослідного заводу торговельного машинобудування. Тут він зіткнувся з потребою одночасно вести конструкторський пошук і впроваджувати серійне виробництво складних харчових агрегатів для громадського харчування. Ставку зроблено на модульну збірку ліній для їдалень великих заводів, що дозволило скоротити строки монтажу вдвічі. Сам Михайло Олексійович особисто відряджався на пусконалагоджувальні роботи до Новосибірська та Алма-Ати, бо вважав, що головний інженер має нюхати мастило разом із бригадою. Це поєднання кабінетної роботи з “польовою практикою” створило йому репутацію керівника, якому не треба розжовувати технічні деталі.
Набуті навички вивели Порошенка на радари міністерства, і в 1977 році відбулося призначення, яке визначило всю його подальшу долю – посада директора Київського суднобудівного заводу “Ленінська кузня”.
Щоб простежити етапи кар’єрного руху Михайла Порошенка, достатньо поглянути на перелік заводів, які він очолював:
| Підприємство | Місто | Спеціалізація | Посада та період |
|---|---|---|---|
| Бердичівський машинобудівний завод “Прогрес” | Бердичів | Обладнання для цукрової та харчової промисловості | Інженер-конструктор, начальник цеху (1959-1965) |
| Таращанський ремонтно-механічний завод | Тараща | Ремонт і виготовлення сільгосптехніки | Директор (1965-1970) |
| Київський дослідний завод торговельного машинобудування | Київ | Машини для громадського харчування та харчопереробки | Директор (1970-1977) |
| Завод “Ленінська кузня” | Київ | Суднобудування, судноремонт, машинобудування | Директор (1977-1998), голова правління |
Ленінська кузня: чверть століття біля керма флагмана машинобудування
Призначення на “Ленінську кузню” збіглося з періодом, коли підприємство отримало масштабне держзамовлення на будівництво середніх риболовецьких траулерів і суховантажів типу “ріка-море”. Порошенко взявся за перебудову виробничого циклу: запровадив потоково-позиційне складання секцій корпусів, чим скоротив стапельний період майже на чверть. Паралельно розвивав машинобудівний напрям, що дозволило заводу отримувати додаткові надходження від випуску промислових котлів, дробарок і млинів для гірничо-збагачувальних комбінатів.
Найскладніші часи для директора настали на початку 1990-х, коли ламалася кооперація з постачальниками з усього Союзу. Тоді ж Михайло Олексійович застосував тактику, яку пізніше бізнес-школи називали “диверсифікацією через внутрішній підряд”: частину потужностей віддали під ремонт річкових барж і виготовлення нестандартного обладнання для нафтогазового сектору. Саме завдяки цьому завод пережив найглибший провал замовлень, не зупинивши жодного цеху надовго. У 1995 році підприємство акціонували, і Порошенко залишився на чолі вже як голова правління відкритого акціонерного товариства.
У 1980-х роках директор особисто брав участь у випробуваннях нового гідроприводу для суднових шлюпбалок, проводячи години в сухому доці, щоб переконатися в надійності механізму під навантаженням, – такий підхід був рідкістю для керівника рівня великого заводу.
Ще однією рисою Порошенка-директора була увага до соціальної інфраструктури. Завод утримував власний гуртожиток, поліклініку та базу відпочинку на Десні, і він опікувався цими об’єктами не менш прискіпливо, ніж основним виробництвом. Така стратегія дала йому неабиякий кредит довіри серед робітників, що допомагало уникати страйків навіть у пікові місяці затримок зарплати.
Винахідник і раціоналізатор – десятки свідоцтв та промислових зразків
За роки інженерної практики Михайло Порошенко став автором або співавтором понад тридцяти винаходів, захищених авторськими свідоцтвами СРСР та патентами України. Переважна більшість із них стосувалася гідравлічних систем суднових пристроїв, технологій зварювання великогабаритних корпусів і механізмів, що зменшували вібрацію під час роботи дробарок. Колеги називали його “інженером до мозку кісток”, бо він міг годинами обговорювати епюри моментів і наполягав на обов’язковому фізичному моделюванні вузла перед запуском у серію.
Найпомітніші розробки, що вийшли з-під його керівництва, охоплюють різні напрями:
- створення автоматизованої лінії для виготовлення корпусів теплообмінників, яка давала змогу зварювати обичайки без попереднього нагрівання;
- розробка гідравлічного приводу суднової лебідки зі зниженим рівнем шуму, що застосовувався на риболовецьких траулерах;
- конструювання агрегату для безрозбірного очищення трубопроводів суден від накипу та іржі прямо на плаву;
- впровадження технології холодного зварювання чавунних деталей без попереднього нагріву, що економило енергію та скорочувало брак;
- удосконалення системи керування доковим затвором на основі пневматичних розподільників із подвійним дублюванням;
- оригінальна конструкція роторного живильника для цукрової промисловості, що зменшувала втрати сировини.
Відомство з винахідництва високо цінувало його спроможність поєднувати теоретичні розрахунки з практичним глуздом: жодна ідея не йшла в роботу без випробування на стенді, зібраному власноруч. Цей метод дозволив уникнути численних помилок, які в машинобудуванні коштують надто дорого.
Родина, спадщина та непублічний вплив на українську економіку
Михайло Порошенко був одружений із Євгенією Сергіївною, з якою виховав двох синів – Петра та Олексія. Старший, Петро, згодом залишив наукову стезю й пішов у великий бізнес, а пізніше в політику, але в інтерв’ю неодноразово підкреслював, що саме батько навчив його принципу “не підписуй жодного документа, якщо не розумієш креслення”. Олексій же обрав державну службу та дипломатичну роботу.
Після відходу з посади голови правління “Ленінської кузні” в 1998 році Михайло Олексійович не пішов на спочинок, а ще кілька років консультував сина щодо відновлення виробничих ланцюжків на підприємствах, які входили до кондитерської корпорації “Рошен”. Він добре розумів, що сучасна кондитерська фабрика потребує точного машинобудування не менше, ніж суднобудівний завод. Саме за його наполяганням у середині 2000-х на одному з підприємств корпорації встановили лінії, спроєктовані з використанням напрацювань ще радянського періоду, але адаптовані до європейських санітарних норм. Цей “міст між епохами” допоміг зберегти технологічну культуру, яку інакше було б втрачено.
Помер Михайло Олексійович у 2020 році, у віці 84 років. Некрологи в профільних виданнях називали його останнім із плеяди “червоних директорів”, котрі не просто втримали виробництво на плаву, а й зуміли передати знання наступному поколінню. Завод “Ленінська кузня”, який сьогодні має назву “Кузня на Рибальському”, досі частково використовує технологічні карти, затверджені за часів директорства Порошенка. І хоча масштаб суднобудування в Києві помітно звузився, принципи організації праці, закладені ним, проступають у роботі багатьох машинобудівних майданчиків, що виросли з його школи.
Зрештою, його життєпис демонструє, що стабільний промисловий бізнес виростає не з гучних декларацій, а зі щоденної технічної рутини, помноженої на особисту порядність і готовність стояти біля верстата поруч із робітником. Саме таким і був Михайло Олексійович Порошенко – людина, яка перетворила радянський завод на сучасний машинобудівний вузол і передала цей ресурс своїй родині та країні.